Час

Того жовтневого сонячного дня я обрала найдовший шлях. Все не наважувалась прийти, спробувати і відчути щось інше. Серце вистукувало в такт швидким думкам, вибивало незрозумілий ритм, суперечачи нешвидкому руху. Десятки картинок і відчуттів проносились перед очима і я все намагалась зрозуміти щось важливе. Війна для моєї родини розпочалась у 2015, коли боронити рідну землю пішов наш Сашко, мудрий і розумний, по молодечому безстрашний, наша опора і наша віра. Потім було 24 лютого 2022. Вибухи. Страх. Не за себе, за дітей і за свою землю. Кількома днями пізніше – злість, ненависть до ворога, яка закумулювала сили і розум для боротьби. Волонтерство стало справою, що об’єднувала з такими ж, як я, живило і давало усвідомлення того, що ми можемо протистояти. Потім на передову пішли і інші чоловіки з моєї родини.

Час для усіх нас зупинився 23 серпня, коли ворожа куля забрала життя нашого Сашка і ніхто з нас ще кілька днів не вірив, що це правда. Потім були похорони, на які приїхали його побратими, усвідомлення як він беріг нас і розуміння, скільки нагород він мав, яким був фаховим воїном  і як любив людей та життя.

Потому, час зупинився, перетікав повільно з дня у день і жодні буденні справи не могли заглушити біль і пустку, яка відчувалась навіть коли ми разом. У десятках очей, в які вдивлялась щодня, я бачила лише біль, страх, невідомість, пригнічення і тоді здавалось, що я не вмітиму більше усміхатись.

Страх

Коли ми опиняємося серед багатьох невідомих нам людей, то часто стаємо равликами. Ховаємось у свій невеличкий панцир від інших і світу, лише інколи витягуючи ріжки, щоб зрозуміти, чи безпечно тут і зараз. Якщо все ж безпечно – тягнемось до світла, бо наша природа – бути у теплі і затишку. Перше, на що звернула увагу, що таки запізнилась: група уже стояла біля води і слухала інструктаж. Я підійшла ближче: щоб стати частиною сьогоднішнього світу, мені потрібно було переступити не тільки через мій біль, а й через панічний страх води. Побачила такі ж емоції в очах кількох жінок поруч мене і зрозуміла, що я не одна така, проте цікавість спрацювала і вперше за кілька місяців я вирішила все ж таки вилізти із свого міцненького панциря. Мовчки поспостерігала, як мої сусідки, які так боялись, все ж пересилили себе і сіли в каяки і зробила крок назустріч своєму давньому страхові…

Крок до себе

Перші відчуття – що зараз випадеш, бо підкручується голова і світ стає хистким і іншим: з води все сприймається по новому і це дивовижно. Навіть не сподівалась, що так швидко знайду один темп із моєю сусідкою і раптом – розслабилась. Очі замилувались неймовірною красою берегів, рослин, що немов посхилялись до тебе і химерними обрисами міста, яке постає з води напрочуд ірреальним. В якусь хвилину здалось, що вода твій великий друг і раптом час змінив свій біг: життя в одну мить нагадало, що крім болю і пам’яті є десятки інших його проявів, які просто дрімали під тиском болю, що навалився. Я навіть почала робити фото, адже дуже вразив міст, яким щодня їду на роботу. З води він виглядав величним, наповненим своєю магією і харизмою.

Потому був привал, затишне чаювання на зеленій галявині, попід старезними вербами, і історії. Людські історії через скупі слова легких ігор, які організувала наша психологиня. Історії, які об1єднували, спонукали ледь стримати сльозу і вперше за весь останній час – усміхнутися.. 

Повернення

Ніби нічого не змінилось. Просто група з майже двадцяти людей пропливла на каяках річкою Стир, пограла майже дитячі ігри, проговорила свої емоції і повернулася. Але за цей короткий час відбулось очищення і відродження. Водою, діями, словами.

На берег усі ми піднялися іншими. Кожен — зі своїми емоціями, які ожили, немов природа весною. Кожен – з розумінням того, що потрібно жити і бережучи пам’ять про втрачених і втрачене, йти далі. З бажанням відбудувати, почати нову сторінку життя і навіть зі злом, яке, проте, допомагає ненавидіти ворога, а тому ще більше цінувати те, що маєш.

Кожен реабілітаційний сплав, що відбувся цього літа та осені завдяки команді «Розвитку Волині» та «Volyn River Club» — то маленьке життя, прожите на хвилях прекрасного Стиру, який об’єднав дорослих і дітей, жінок, що чекають своїх воїнів і військових, котрі відновлюються після поранень; який дав силу йти далі і довів, що життя — то найбільша цінність попри все; який спонукав зробити крок до себе і рушити назустріч новому дню з вірою…